ПОЛЮВАННЯ
Полювання переслідувало дві мети: вберегти господарство від шкідників, а також поповнити запаси харчування для домашнього виробництва в умовах натурального господарства.
До розвитку мисливства впродовж століть — аж до початку XIX ст. — великою мірою спричинили натуральні повинності селян, з-поміж яких важливим був оброк у звірині, про що згадується ще в «Повісті минулих літ». Повсюдно в Україні від селян вимагалась данина хутрами білок, куниць, видр, тхорів, лисиць тощо. Вид хутра при сплаті данини залежав від місцевості. У період Київської Русі поряд з гривнею хутро виконувало функції грошей.
Крім того, повинністю селян була обов'язкова участь протягом кількох днів у році (залежно від території) у полюванні, яке влаштовували багаті землевласники. У XVI—XVII ст. на Поліссі, в Прикарпатті існували цілі села, в яких основним заняттям селян було мисливство. Вироблялась навіть певна «спеціалізація» селян під час ловів: одні мали влаштовувати засідки, інші — виганяти звіра і т. ін.
У середньовіччі монопольним правом на полювання володіли великі землевласники — господарі мисливських угідь. Пізніше — аж до кінця XIX ст. — це право неофіційно перебрали на себе дрібні поміщики, навіть лісничі. Протягом століть було видано ряд законів, що стосувались прав і норм полювання на державних, поміщицьких й громадських землях. Зокрема, прийнятий за короля Зигмунта Августа 1557 р. закон — так званий устав «на волоки» — визначав право селян на полювання лише певних видів дрібної дичини (вовків, лисиць, білок, росомах тощо). Інші середньовічні закони забороняли селянам тримати мисливських собак і рушниці.
Полювання було колективним й індивідуальним. Перше організовували за бажанням землевласників, власників сусідніх поміщицьких маєтків чи міських урядовців. До великих ловів готувалися завчасно: лісники попередньо висліджували місця перебування звірів, добирали людей для полохання та вигону дичини. Таке полювання, яке тривало інколи кілька днів і було одночасно розвагою для його учасників, відзначалося багатолюдністю, гамором і досить часто створювало для селян багато незручностей, завдавало іноді великої шкоди.
Індивідуальне полювання селян відбувалося потай, було обмежене в часі — тож вимагало більшої спостережливості, кмітливості, врешті, великого досвіду.
У другій половині XIX ст., крім дерев'яних пасток, застосовували і більш надійні в експлуатації різноманітні металеві капкани, сильця з грубшого дроту або з кінського волосіння. З вогнепальної зброї популярністю у мисливців користувалися саморобні рушниці («самопали»), у яких порох вибухав від кремнієвої іскри. Були у вжитку також кремнієві, або «капслеві», пістолети. Щоправда, рушниці та пістолети через дорожнечу не мали великого поширення серед селян.
Слід відзначити добре знання мисливцями норову звірів, що мало неабияке значення для успіху полювання. Насамперед вивчалися місця перебування звіра у лісі. Як кажуть у народі, добрий мисливець кожну тваринку «вітром знаходив». Бралися уваги звички молодого чи старого звіра, а також зоологічні особливості певного виду. Наприклад, на зайців не виходили полювати по першому снігу, який ще не влігся, тому що вухатий ховався під сніг. Бережливе ставлення до природи дозволяло раціонально визначати сезон полювання. Спостереження за звичками дичини підказували допоміжні засоби полювання. Зокрема, до XX ст. зберігся дуже архаїчний спосіб імітування голосів птахів та звірів. Так, для виманювання зі сховків вовків або диких качок мисливці вдавалися до відтворення власним голосом вовчого виття чи качиного крику. Лисиць виманювали голосами зайця або писком миші, вовків — меканням вівці, криком качки. Звуками сопілки, волового рогу, свистка із тростини, різними калаталами імітували голоси оленів, зайців, тетерів, перепілок, водоплаваючих птахів. На останніх полювали ще з допомогою опудал.
Відомими були також різні способи маскування — відповідно до пори року, рельєфу місцевості тощо. У відкритому степу при полюванні на дрохв мисливці ховалися за пущений попереду віз із соломою, у лісовій місцевості прикривалися гіллям. На Гуцульщині, наприклад, при полюванні на оленя мисливці клали собі на голову листки лопуха або прикріплювали роги оленя, і це давало змогу наблизитись до звіра. Полювання із собаками, на конях практикувалося лише поміщиками, які для цього тримали цілі зграї хортів, що було дуже престижним у колі багатих землевласників. У селянському середовищі мисливські собаки теж зрідка траплялися, але хіба що у гайового чи писаря.
Бджолярство
Упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове, або земляне); бортне; вуликове.
Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям; в ущелинах скель, у лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий «дикий мед», цілком знищуючи бджолині сім'ї.
Наступним був період, коли бджільництво розвивалося як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним способом у лісах, на висоті 4—6 м у дуплах дерев, які називалися бортями. Звідси походить й назва промислу — бортництво. Це заняття також залишалося хаотичним, досить примітивним, а спосіб медозбору — важким і навіть хижацьким: знайшовши гніздо і прорубавши до нього потрібний отвір, мед повністю вибирали, а бджіл винищували. Цей спосіб, порівняно з першим, вимагав більшого досвіду, складніших засобів праці. Найбільша недосконалість обидвох способів медозбору полягала у винищуванні бджіл, що негативно впливало на загальний стан бджільництва.
Життя вимагало удосконалення способів збору меду, відокремлення бортництва в окрему галузь. Це здійснювалося через організацію приватного користування бортними деревами.
.jpg)
Як утворюється мед
Відомо, що "сировиною" для нього служить квітковий нектар. Нектар - це солодкий сік, що виділяється деякими органами рослин. У стародавні часи називали нектар "душею квіток", "посмішкою матері". У нектарі міститься від 10 до 50 відсотків сухих речовин. Більш ніж на 9 / 10 сухий залишок нектару складається з цукрів. Крім того, він містить ще дубильні речовини, ефірну олію, вітаміни групи В та інші сполуки.
Сотні тисяч квіток повинна відвідати бджола, щоб набрати нектару на кілограм меду. В сотах нектар піддається хімічній переробці, яка називається "дозріванням" меду. Дубильні речовини окислюються і осідають, частина декстринів осахарівается, а головне відбувається інтенсивне випаровування води.
У цьому останньому процесі головна роль належить сонцю. Цікаво, що самі бджоли сприяють швидкому випаровуванню води з меду: вібрацією крил перед відкритими осередками вони створюють посилену вентиляцію і тим самим сприяють якнайшвидшому видаленню вологи і згущення меду.
Дозрівання меду закінчується, коли вологість його досягає 18-20 відсотків, і майже вся сахароза піддалася розщепленню (гідролізу). Тоді, підкоряючись виробленому століттями інстинкту, бджоли наглухо закривають осередки з дозрілим медом тонкими восковими кришечками. Тим самим вони як би підказують людям: мед готовий!
Рибальство
Рибальство в Україні було відоме віддавна. Це підтверджують археологічні знахідки — глиняні та кам'яні грузила для риболовних сітей, різноманітні гачки тощо, які належать до черняхівської культури (II—V ст.) та наступних епох (VI—IX ст.). Поширенню рибальства сприяла велика кількість рік та інших водоймищ, а також прадавня традиція використання риби у харчуванні.
У період феодалізму вилов риби належав до панщизняних повинностей кріпаків. Крім того, у деяких районах України селяни зобов'язані були поставляти своїм поміщикам прядиво для риболовних снастей, підводи для транспортування риби.
Джерела свідчать, що вже у XVI ст. в Україні статутом регламентувалися терміни риболовства, зазначалися види снастей, якими можна було виловлювати рибу.
Рибальство — це переважно додаткове заняття, яке було доступне у будь-яку пору року людям різного віку, не вимагало складних знарядь праці та ін. Вільною ловлею риби користувалися, насамперед, привілейовані класи та дрібні підприємці, а також чиновники, які це право купували. Селяни рибу для власних потреб ловили потай, у вільний від сільськогосподарських робіт час. Малі хлопці й підлітки мали дещо більшу свободу щодо вилову риби. На берегах великих рік чи озер були відомі окремі села, де рибалили майже усі чоловіки з діда-прадіда, починаючи з п'яти-семирічного віку. Жінки брали участь у допоміжних роботах — ремонтували сіті, допомагали переробляти й продавати рибу, а інколи в мілководних ріках самі виловлювали рибу руками.
Загалом рибальство в Україні грунтувалося на уважному й дбайливому ставленні до природи. Про це свідчить, зокрема, той факт, що українці, на відміну від деяких сусідніх народів, ніколи не глушили риби. У зимовий період, коли крига сковувала ріки, громадським обов'язком було прорубування невеличких ополонок, щоби риба не задихалася від браку повітря. Цими та іншими способами намагалися зберегти мальків, відновлювати природу.
У другій половині XIX ст., крім дерев'яних пасток, застосовували і більш надійні в експлуатації різноманітні металеві капкани, сильця з грубшого дроту або з кінського волосіння. З вогнепальної зброї популярністю у мисливців користувалися саморобні рушниці («самопали»), у яких порох вибухав від кремнієвої іскри. Були у вжитку також кремнієві, або «капслеві», пістолети. Щоправда, рушниці та пістолети через дорожнечу не мали великого поширення серед селян.
Слід відзначити добре знання мисливцями норову звірів, що мало неабияке значення для успіху полювання. Насамперед вивчалися місця перебування звіра у лісі. Як кажуть у народі, добрий мисливець кожну тваринку «вітром знаходив». Бралися уваги звички молодого чи старого звіра, а також зоологічні особливості певного виду. Наприклад, на зайців не виходили полювати по першому снігу, який ще не влігся, тому що вухатий ховався під сніг. Бережливе ставлення до природи дозволяло раціонально визначати сезон полювання. Спостереження за звичками дичини підказували допоміжні засоби полювання. Зокрема, до XX ст. зберігся дуже архаїчний спосіб імітування голосів птахів та звірів. Так, для виманювання зі сховків вовків або диких качок мисливці вдавалися до відтворення власним голосом вовчого виття чи качиного крику. Лисиць виманювали голосами зайця або писком миші, вовків — меканням вівці, криком качки. Звуками сопілки, волового рогу, свистка із тростини, різними калаталами імітували голоси оленів, зайців, тетерів, перепілок, водоплаваючих птахів. На останніх полювали ще з допомогою опудал.
Відомими були також різні способи маскування — відповідно до пори року, рельєфу місцевості тощо. У відкритому степу при полюванні на дрохв мисливці ховалися за пущений попереду віз із соломою, у лісовій місцевості прикривалися гіллям. На Гуцульщині, наприклад, при полюванні на оленя мисливці клали собі на голову листки лопуха або прикріплювали роги оленя, і це давало змогу наблизитись до звіра. Полювання із собаками, на конях практикувалося лише поміщиками, які для цього тримали цілі зграї хортів, що було дуже престижним у колі багатих землевласників. У селянському середовищі мисливські собаки теж зрідка траплялися, але хіба що у гайового чи писаря.
Бджолярство
Упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове, або земляне); бортне; вуликове.
Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям; в ущелинах скель, у лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий «дикий мед», цілком знищуючи бджолині сім'ї.
Наступним був період, коли бджільництво розвивалося як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним способом у лісах, на висоті 4—6 м у дуплах дерев, які називалися бортями. Звідси походить й назва промислу — бортництво. Це заняття також залишалося хаотичним, досить примітивним, а спосіб медозбору — важким і навіть хижацьким: знайшовши гніздо і прорубавши до нього потрібний отвір, мед повністю вибирали, а бджіл винищували. Цей спосіб, порівняно з першим, вимагав більшого досвіду, складніших засобів праці. Найбільша недосконалість обидвох способів медозбору полягала у винищуванні бджіл, що негативно впливало на загальний стан бджільництва.
Життя вимагало удосконалення способів збору меду, відокремлення бортництва в окрему галузь. Це здійснювалося через організацію приватного користування бортними деревами.
Як утворюється мед
Відомо, що "сировиною" для нього служить квітковий нектар. Нектар - це солодкий сік, що виділяється деякими органами рослин. У стародавні часи називали нектар "душею квіток", "посмішкою матері". У нектарі міститься від 10 до 50 відсотків сухих речовин. Більш ніж на 9 / 10 сухий залишок нектару складається з цукрів. Крім того, він містить ще дубильні речовини, ефірну олію, вітаміни групи В та інші сполуки.
Сотні тисяч квіток повинна відвідати бджола, щоб набрати нектару на кілограм меду. В сотах нектар піддається хімічній переробці, яка називається "дозріванням" меду. Дубильні речовини окислюються і осідають, частина декстринів осахарівается, а головне відбувається інтенсивне випаровування води.
У цьому останньому процесі головна роль належить сонцю. Цікаво, що самі бджоли сприяють швидкому випаровуванню води з меду: вібрацією крил перед відкритими осередками вони створюють посилену вентиляцію і тим самим сприяють якнайшвидшому видаленню вологи і згущення меду.
Дозрівання меду закінчується, коли вологість його досягає 18-20 відсотків, і майже вся сахароза піддалася розщепленню (гідролізу). Тоді, підкоряючись виробленому століттями інстинкту, бджоли наглухо закривають осередки з дозрілим медом тонкими восковими кришечками. Тим самим вони як би підказують людям: мед готовий!
Рибальство
Рибальство в Україні було відоме віддавна. Це підтверджують археологічні знахідки — глиняні та кам'яні грузила для риболовних сітей, різноманітні гачки тощо, які належать до черняхівської культури (II—V ст.) та наступних епох (VI—IX ст.). Поширенню рибальства сприяла велика кількість рік та інших водоймищ, а також прадавня традиція використання риби у харчуванні.
У період феодалізму вилов риби належав до панщизняних повинностей кріпаків. Крім того, у деяких районах України селяни зобов'язані були поставляти своїм поміщикам прядиво для риболовних снастей, підводи для транспортування риби.
Джерела свідчать, що вже у XVI ст. в Україні статутом регламентувалися терміни риболовства, зазначалися види снастей, якими можна було виловлювати рибу.
Рибальство — це переважно додаткове заняття, яке було доступне у будь-яку пору року людям різного віку, не вимагало складних знарядь праці та ін. Вільною ловлею риби користувалися, насамперед, привілейовані класи та дрібні підприємці, а також чиновники, які це право купували. Селяни рибу для власних потреб ловили потай, у вільний від сільськогосподарських робіт час. Малі хлопці й підлітки мали дещо більшу свободу щодо вилову риби. На берегах великих рік чи озер були відомі окремі села, де рибалили майже усі чоловіки з діда-прадіда, починаючи з п'яти-семирічного віку. Жінки брали участь у допоміжних роботах — ремонтували сіті, допомагали переробляти й продавати рибу, а інколи в мілководних ріках самі виловлювали рибу руками.
Загалом рибальство в Україні грунтувалося на уважному й дбайливому ставленні до природи. Про це свідчить, зокрема, той факт, що українці, на відміну від деяких сусідніх народів, ніколи не глушили риби. У зимовий період, коли крига сковувала ріки, громадським обов'язком було прорубування невеличких ополонок, щоби риба не задихалася від браку повітря. Цими та іншими способами намагалися зберегти мальків, відновлювати природу.
Відомими були також різні способи маскування — відповідно до пори року, рельєфу місцевості тощо. У відкритому степу при полюванні на дрохв мисливці ховалися за пущений попереду віз із соломою, у лісовій місцевості прикривалися гіллям. На Гуцульщині, наприклад, при полюванні на оленя мисливці клали собі на голову листки лопуха або прикріплювали роги оленя, і це давало змогу наблизитись до звіра. Полювання із собаками, на конях практикувалося лише поміщиками, які для цього тримали цілі зграї хортів, що було дуже престижним у колі багатих землевласників. У селянському середовищі мисливські собаки теж зрідка траплялися, але хіба що у гайового чи писаря.
Бджолярство
Упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове, або земляне); бортне; вуликове.
Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям; в ущелинах скель, у лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий «дикий мед», цілком знищуючи бджолині сім'ї.
Наступним був період, коли бджільництво розвивалося як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним способом у лісах, на висоті 4—6 м у дуплах дерев, які називалися бортями. Звідси походить й назва промислу — бортництво. Це заняття також залишалося хаотичним, досить примітивним, а спосіб медозбору — важким і навіть хижацьким: знайшовши гніздо і прорубавши до нього потрібний отвір, мед повністю вибирали, а бджіл винищували. Цей спосіб, порівняно з першим, вимагав більшого досвіду, складніших засобів праці. Найбільша недосконалість обидвох способів медозбору полягала у винищуванні бджіл, що негативно впливало на загальний стан бджільництва.
Життя вимагало удосконалення способів збору меду, відокремлення бортництва в окрему галузь. Це здійснювалося через організацію приватного користування бортними деревами.
.jpg)
Відомо, що "сировиною" для нього служить квітковий нектар. Нектар - це солодкий сік, що виділяється деякими органами рослин. У стародавні часи називали нектар "душею квіток", "посмішкою матері". У нектарі міститься від 10 до 50 відсотків сухих речовин. Більш ніж на 9 / 10 сухий залишок нектару складається з цукрів. Крім того, він містить ще дубильні речовини, ефірну олію, вітаміни групи В та інші сполуки.
Сотні тисяч квіток повинна відвідати бджола, щоб набрати нектару на кілограм меду. В сотах нектар піддається хімічній переробці, яка називається "дозріванням" меду. Дубильні речовини окислюються і осідають, частина декстринів осахарівается, а головне відбувається інтенсивне випаровування води.
У цьому останньому процесі головна роль належить сонцю. Цікаво, що самі бджоли сприяють швидкому випаровуванню води з меду: вібрацією крил перед відкритими осередками вони створюють посилену вентиляцію і тим самим сприяють якнайшвидшому видаленню вологи і згущення меду.
Дозрівання меду закінчується, коли вологість його досягає 18-20 відсотків, і майже вся сахароза піддалася розщепленню (гідролізу). Тоді, підкоряючись виробленому століттями інстинкту, бджоли наглухо закривають осередки з дозрілим медом тонкими восковими кришечками. Тим самим вони як би підказують людям: мед готовий!
Рибальство
Рибальство в Україні було відоме віддавна. Це підтверджують археологічні знахідки — глиняні та кам'яні грузила для риболовних сітей, різноманітні гачки тощо, які належать до черняхівської культури (II—V ст.) та наступних епох (VI—IX ст.). Поширенню рибальства сприяла велика кількість рік та інших водоймищ, а також прадавня традиція використання риби у харчуванні.
У період феодалізму вилов риби належав до панщизняних повинностей кріпаків. Крім того, у деяких районах України селяни зобов'язані були поставляти своїм поміщикам прядиво для риболовних снастей, підводи для транспортування риби.
Джерела свідчать, що вже у XVI ст. в Україні статутом регламентувалися терміни риболовства, зазначалися види снастей, якими можна було виловлювати рибу.
Рибальство — це переважно додаткове заняття, яке було доступне у будь-яку пору року людям різного віку, не вимагало складних знарядь праці та ін. Вільною ловлею риби користувалися, насамперед, привілейовані класи та дрібні підприємці, а також чиновники, які це право купували. Селяни рибу для власних потреб ловили потай, у вільний від сільськогосподарських робіт час. Малі хлопці й підлітки мали дещо більшу свободу щодо вилову риби. На берегах великих рік чи озер були відомі окремі села, де рибалили майже усі чоловіки з діда-прадіда, починаючи з п'яти-семирічного віку. Жінки брали участь у допоміжних роботах — ремонтували сіті, допомагали переробляти й продавати рибу, а інколи в мілководних ріках самі виловлювали рибу руками.
Загалом рибальство в Україні грунтувалося на уважному й дбайливому ставленні до природи. Про це свідчить, зокрема, той факт, що українці, на відміну від деяких сусідніх народів, ніколи не глушили риби. У зимовий період, коли крига сковувала ріки, громадським обов'язком було прорубування невеличких ополонок, щоби риба не задихалася від браку повітря. Цими та іншими способами намагалися зберегти мальків, відновлювати природу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий